Сьогодні – річниця дня смерті великої людини, нашого Кобзаря.  Десяте березня.

Все своє життя він присвятив народу України, і ось настав день, коли це життя скінчилося.

«Як умру, то поховайте…» Всі ми пам’ятаємо з дитинства ці безсмертні строки – строки Заповіту, який надовго пережив свого творця. Ми, українці, виконали цей заповіт – Тарас похований у Каневі, на Чернечій горі, де й просив і де хотів лежати, мирно спостерігаючи прекрасне життя своїх дітей та нащадків – українців.

Для мене ця гора має особливе, особисте значення та зміст. Кілька років тому – у 2011 році – я, разом з своєю ученицею Людою Дмитренко – переможницею  І Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, для вручення нагород від МОНУ їздила саме сюди – на мальовничу канівську перлину, на дніпровський простір, до серці нашої України.

Подарунки – цікаві та раритетні видання, книги, які я потім використовувала на уроках… Наручний годинник з особистим написом… Спілкування з колегами – і особлива душа цього визначального місця.

Зараз, згадуючи ці щасливі миті мого життя, я хочу подякувати Тарасу Григоровичу за все – за його вірші, за його картини, його відданість та любов до народу. І в ці дні, коли жахлива війна розповзається по нашій Україні, хочу попросити у нього: глянь на нас, Тарасе!  Допоможи зробити так, щоб мир повернувся на наші  лани широкополі, і Дніпро, і кручі! Щоб ти спав спокійно, і над твоїм останнім прихистком не рвалися бомби та снаряди…

Бажаю миру всій Україні!